У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
Цікавою особливістю давньоруських літописів ХІІ – ХІІІ століть є вкрай обмежена кількість свідчень про жінок із князівських родин, особливо про жінок із князівських родин, особливо про дочок та онучок князів. Зрозуміло, літописці насамперед звертали увагу на державні справи, події громадського, релігійного і міжнародного життя, а родинні справи часто залишалися в затінку. Тому навіть про знатних жінок часів Давньої Русі ми часто дізнаємося з іноземних писемних пам’яток середньовіччя, свідчення яких суперечливі і залишають простір для гіпотез та фантазії науковців і публіцистів.
Донька Ярослава Мудрого Анна, королева Франції… Зі шкільної лави відома, навіть хрестоматійна, постать в історії Київської Русі. Однак в історичному портреті Анни ще довго будуть залишатися невідомими його цікаві складові. Наприклад, точно не відомий рік народження князівни. В історичних джерелах називаються 1024 або 1025 роки. Нині у науковій літературі дедалі частіше зазначається 1032 рік.
1048 року (за іншими відомостями, 1044р.) у Київ прибуло французьке посольство просити руки Анни для короля Генріха І (роки правління 1031 – 1060), який незадовго перед цим овдовів і немав спадкоємця. У середньовічних хроніках міститься повідомлення про те, що до короля дійшли чутки про чудову вроду князівни і що він захотів взяти з нею шлюб. Однак, напевно все було значно прозаїчніше. Складне внутрішнє і зовнішнє становище Франції змушувало монарха шукати впливових союзників, а могутність Русі в першій половині ХІ століття була визнана в усій Європі. Тому вірогідним видається припущення українського історика Миколи Котляра про те, що Генріх І збирався спертися на військовий та фінансовий потенціал давньоруської держави (на той час наймогутнішої на теренах Східної Європи) в боротьбі проти ворогів і за об’єднання Франції, проти cепаратизму бунтівних графів і баронів. Влада останніх на просторах Франції була безмежна, вони фактично були незалежні від короля. У свою чергу, Ярослав Мудрий, напевно, вважав такий союз корисним для протиборства з Візантійською і Германською імперіями.
Отже справу про укладення шлюбу було вирішено. Анна з почтом вирушила Франції. Дискусійною залишається і дата вінчання: найчастіше у наукових розвідках називаються 14 травня 1049-го і19 травня 1051 року. І тут постає питання,щодо якого в істориків немає одностайності: прийшла юна королева католицизм чи залишилася православною християнкою? Ряд дослідників доводять, що Анна стала католичкою, оскільки без цього був би неможливий її шлюб із французьким монахом. Інші науковці вважають чи Генріх І вимагати від дружити зректися православ’я , оскільки це призвело б до погіршення відносин між Руссю і Францією.
До французької столиці київська княжна привезла давньоруське Євангеліє (Євангелістерій), яке потім було передане до Реймського собору й отримало назву Реймського. Цікаво, що надалі, вступаючи на престол, королі під час коронації присягали на вірність Франції саме на цьому Євангелії (нині цей безцінний документ епохи раннього середньовіччя зберігається в національній бібліотеці в Парижі).
У королеви Анни три сини: Філіпп на прізвисько Добрий, який пізніше став королем Франції, Роберт, який помер у юному віці, Гюгон Великий, пізніше граф Крепі. Існує версія, що королівське подружжя мало дочку Едінгу, доля якої набула напівлегендарного характеру. Дівчинка народилася 1055року, а 1074року монарх вирішив видати принцесу заміж. Щоб уникнути силуваного одруження, Едінга втекла з Парижа і, знесилена довгою дорогою, зупинилася в баварському селі Пух (околиця Мюнхена).Місцеві селяни надали принцесі хатину, де вона прожила до своєї смерті (1109р.), навчаючи місцевих дітей та лікуючи хворих. Похована Едінга під престолом церкви, що стоїть і донині. Близько1600року католицька церква проголосила онучку блаженною.
Після смерті свого чоловіка (1060р.) Анна стала фактично опікункою малолітнього короля Філіппа І (на той час йому виповнилося лише 7 років). Французькі літописці сповіщають, що незадовго до своєї смерті Генріх І хотів оголосити дружину регентом королівства, але вона відмовилася від такої честі, і регентом став Бодуен V, граф Фландрії. Як опікунка Анна разом із Філіппом І підписувала різні державні документи, що також збереглися й донині. Наприклад, на жалуваній грамоті Суассонському абатству міститься її власноручний підпис кирилицею «Анна ръина» («Анна королева»). І в дореволюційній історичній науці трапляються свідчення, що Анна у Франції мала друге ім’я – Агнеса. Російський історик Лобанов – Ростовський відзначив цілу низку документів Франції, на яких ім’я Анни (Агнеси) написано латинськими буквами. Ці акти відносяться до часу правління як Генріха І, так і Філіппа І – чоловіка і сина Анни Ярославни.
У подальшому королева-мати зі своїми дітьми оселилася в замку Сенсліс,що поблизу Парижа. Саме тут започаткувалися подї, що набули бурхливого розвитку і надали романтичного забарвлення життю дочки Ярослави Мудрого. У неї закохався і потім (напевно, зі згоди самої Анни) викрав граф Рауль де Валуа, один із наймогутніших можновладців королівства. Їхній шлюб (1063р.) не був визнаний Папою Римським Олександром ІІ, а графа Рауля навіть відлучили від церкви. Проте закохані жили разом в одному із замків графа до його смерті 1074року (за іншими відомостями – 1071р.).
Анна була змушена повернутися до двору Філіппа І . Знову її підпис з’являється на державних документах поруч із підписом сина. Лише тепер замість «Анна королева» зустрічаємо «Анна мати короля Філіппа». Востаннє її ім’я було на жалуваній грамоті 1075року. Коли померла і де похована Анна, невідомо. Існує багато версій, одна з яких доводить, що королева повернулася до Києва, де й завершила свої дні в монастирі. Однак переважна частина науковців вважає, що Анна доживала віку і була похована у Франції.
Наповнене розмаїттям подій життя доньки Ярослава Мудрого просте перед сучасним читачем, як сюжет середньовічного роману, сповнений величі єдності грандіозних історичних явищ та особистої людської долі.
Віктор Гусєв,
Юрій Калинцев,
кандидати історичних наук
(Газета «День»№161 від 03.09.99р.)