У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
ШУКАЄМО СПОНСОРІВ ДЛЯ НАШИХ ПРОГРАМ
ПРОГРАМА "ВИЩА ШКОЛА"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА ШКОЛА XXI СТОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА КНИЖКА-НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДАМ"
ПРОГРАМА "ЗДОРОВІ ДІТИ-ЗДОРОВА НАЦІЯ"
ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА
ПРОГРАМА "СТИПЕНДІАТИ ТА ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЙ ФОНДУ"
ПРОГРАМА "НЕМАЄ ЧУЖИХ ДІТЕЙ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНА КРІЗЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "СОФІЯ КИЇВСЬКА"
ПРОГРАМА "КАДРИ"
ПРОГРАМА "ВЧИТЕЛЬ"
ПРОГРАМА "НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО"
ПРОГРАМА "ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ ІМЕНІ ІВАНА МАЗЕПИ В БАТУРИНІ"
ПРОГРАМА "ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ В КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА"
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КНР
Новини
-
ЛІТОШЕНКО О.
Літошенко О. С.
Дипломатична академія України
при Міністерстві закордонних справ України
слухач 1-го курсу, група №5
Дипломатія Київської Русі періоду князювання Ярослава Мудрого
Після смерті Великого князя Володимира Святославича 15 липня 1015 р. його сини й пасерб Святополк, усиновленим князем, вступили в запеклу боротьбу за владу. У перебігу міжусобної чотирирічної війни (1015-1019 рр.) переможцем вийшов Ярослав, котрий здолав основного суперника Святополка й утвердився в Київі.
Подібно до батька, Ярослав докладав багато зусиль щодо системи вдосконалення управлінської діяльності. Крім того, за його ініціативою було створено перший писаний кодекс законів — «Руську правду». Князь придушував прояви сепаратизму, зміцнив рубежі держави.
У часи Ярослава дипломатія Русі постала як цілеспрямована, розрахована на тривалу перспективу зовнішньополітична діяльність, яка переслідувала як близькі тактичні, так і далекі стратегічні цілі.
Найбільш сильною державою тодішнього християнського світу була Візантія, то ж цей напрям зовнішньої політики був надзвичайно важливим для Ярослава. Більш як півстоліття русько-візантійські відносини були мирними. Однак у 1043 р. раптово спалахнула війна – остання між двома державами. Візантійські історики XI-XII ст. сходяться на тому, що новий імператор Константин IX Мономах (1042-1055 рр.) різко змінив політичний курс своїх попередників і посів ворожу щодо Русі позицію. Почалося з бійки на константинопольському ринку, під час якої загинула знатна руська людина. Були розграбовані товари руських купців у Константинополі, гавань і склади руського монастиря на Афоні. Таким чином, Константин IX змусив Ярослава зреагувати на ворожі щодо нього дії.
У травні чи червні 1043 р. руський флот на чолі зі старшим сином київського князя Володимиром з’явився поблизу Константинополя. Та похід закінчився невдало для Русі. В складній зовнішньополітичній ситуації Ярослав повівся нетрадиційно. Він не став прагнути реваншу, готуватися до нового походу. Різні іноземні джерела містять свідчення того, що київський володар налагодив обмін посольствами з Германією, Польщею та ще кількома країнами, намагаючись утворити коаліцію проти Візантії. Водночас Ярослав Володимирович був не проти мирних переговорів, які розпочав із ним незабаром після війни 1043 р. Константин Мономах.
Візантійська імперія потребувала допомоги Київської держави проти численних ворогів, насамперед проти печенізьких орд, що нависли над її північними кордонами. У 1046 р. була підписана русько-візантійська мирна угода. Візантійська сторона відшкодувала збитки руським купцям у Константинополі й руському монастиреві на Афоні. Поміж 1046 і 1052 pp. (історикам не пощастило точніше встановити дату події) договір було скріплено династичним шлюбом, тепер уже за ініціативою Константина Мономаха. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою імператора. Від того шлюбу народився видатний державний діяч і полководець Русі Володимир Мономах. Добрі стосунки між двома країнами начебто відновились, але Ярослав і далі недовірливо ставився до Константинополя.
Хоча 1046 р. русько-візантійську мирну угоду було підписано, київський володар вирішив рішуче продемонструвати своє прагнення відстоювати незалежність держави в політичній та церковній сферах. У 1051 р. Ярослав, зібравши єпископів у святій Софії, поставив Іларіона митрополитом. Самовладне поставлення в митрополити без узгодження з константинопольським патріархом близького до Ярослава священика-русина Іларіона зовсім не означало, що князь прагнув позбавитися церковної залежності від Візантії. Не думав він і про перепідпорядкування руської Церкви папському престолові.
Найімовірніше, поставленням Іларіона в руські митрополити Ярослав Володимирович продемонстрував своє невдоволення умовами русько-візантійського договору 1046 р. Можливо, шлюб порфирородної доньки Константина Мономаха з сином Ярослава Всеволодом був відповіддю на цю дію київського володаря (тоді його датують проміжком між 1051 і 1052 рр.). І коли той шлюб відбувся, київському князеві, мабуть, довелося принести в жертву інтересам русько-візантійського союзу свого сподвижника Іларіона. Логічно припускати, що це сталося після підписання особливої угоди між Константином IX та Ярославом Мудрим. Адже, повідавши про поставлення Іларіона митрополитом, літописці одразу ж забувають про нього, не згадавши більше цього главу руської православної Церкви жодним словом. Відомо лише, що коли Ярослав помер (20 лютого 1054 р.), то поховальну службу провели без митрополита. Це зробили звичайні священики – отже, митрополита Іларіона тоді вже не було.
Що стосується західного напрямку зовнішньополітичної діяльності Ярослава, то широкомасштабну й, судячи з її перебігу, добре продуману політику Ярослав Володимирович почав здійснювати в 30-х pp. XI ст.
У перші роки правління Ярослава Володимировича стосунки Русі з Польщею залишались напруженими. Краківський князь Болеслав Хоробрий підтримав у боротьбі за київське княжіння свого зятя Святополка Ярополчича, 1018 р. вчинив похід на Київ і посадив того на престол. Однак швидко по тому між тестем і зятем почалися незгоди. Болеславу довелося забиратися до Кракова, а Святополк, залишившись без його підтримки, програв війну Ярославу й 1019 р. загинув. На зворотному шляху польське військо захопило Червенські гради (надбання Володимира Святославича 981 p.). У 1022 p. Ярослав ходив на Берестя, але успіху не досяг, і Болеслав утримав Західну Волинь за собою.
Аж до 1026 р. Ярослав був поглинений внутрішніми справами: залагоджував конфлікт із братом Мстиславом, придушував виступ проти себе небожа Брячислава. Лише по смерті Болеслава Хороброго (1025 р.) київський князь почав справляти сильний дипломатичний і воєнний тиск на Польщу, яка вступила в смугу феодальної роздробленості. На початку 30-х pp. XI ст. Ярославу з допомогою брата Мстислава вдалося повернути Західну Волинь. Водночас київський князь утрутився в династичну боротьбу в Польщі, підтримавши сина краківського князя Мєшка II — Казимира — проти батька. В Польщі існували й інші претенденти на головний, краківський престол, тому Казимир вирішив скористатися допомогою Ярослава. У 1038 р. він вокняжився в Кракові й одразу ж одружився з сестрою Ярослава Марією Добронігою, а його сестра Олісава-Гертруда вийшла заміж за Ізяслава Ярославича.
Таким чином, вищезазначеними династичними шлюбами було скріплено союз між двома державами. Основними умовами союзного договору були: визнання нового русько-польського кордону, згідно з яким Червенська земля, Белз і Берестя залишалися за Руссю; відмова Києва від Ятвязької землі, яку підкорював ще Володимир Святославич; визнання особливих інтересів Русі в Мазовії; нарешті, повернення полонених, захоплених обома сторонами під час минулих воєн. Союз із Руссю полегшив Казимиру І боротьбу за об’єднання Польщі. 1047 р. він приєднав Мазовію, дещо пізніше — Помор’я, а близько 1050 р. — повернув собі Сілезію. Добрі стосунки між Київською державою й Польщею збереглись аж до смерті Ярослава.
Зіткнувшись із Польщею по вокняжінні в Києві, Ярослав Володимирович вирішив налагодити союзні відносини з Германією, що погіршилися в останні роки правління Володимира. Це йому вдалося зробити лише в 1030-і pp., під час польсько-германської війни в часи Мєшка II, коли Ярослав відвоював Белз і Червенські гради, спираючись при тому на підтримку Германії. Особливо зблизилися ці держави за правління Генріха III (1039-1056 pp.).
30 листопада 1040 р. в Альштедті (Тюринґія) побувало руське посольство, в результаті чого були врегульовані спірні проблеми стосунків, зокрема в сфері торгівлі. А напередодні війни з Візантією, 6 січня 1043 p., Ярослав прислав нове посольство з пропозицією Генріху III руки однієї із своїх доньок. Однак германський імператор віддав перевагу Агнесі з Пуатьє, що підштовхнуло київського володаря до зближення з Угорщиною й Францією. Втім, до кінця князювання Ярослава між Руссю та Германською імперією зберігалися добрі стосунки, одним із доказів чого був шлюб Святослава Ярославича з Одою, донькою штаденського графа Леопольда, про що довідуємось із германської хроніки Альберта Штаденського.
Династичні шлюби, які в середньовіччі правили за найнадійніший засіб скріплення союзів між державами, в руках Ярослава Мудрого були дійовим способом проведення цілеспрямованої дипломатичної діяльності. Сам Ярослав був одружений із принцесою Інґигерд, донькою шведського конунґа Олава Ейріксона (Шетконунґа). Головною метою цього шлюбу, на думку істориків, були забезпечення північно-західних земель Русі (Ладозької й Новгородської) від набігів варягів. Ладозька земля стала володінням Інґигерд і одержала Гарантії недоторканності з боку шведського та норвезького королів.
При дворі Ярослава Володимировича знаходили притулок вельможні вигнанці з Норвегії та інших країн Скандинавії. 1030 р. у війні з суперниками загинув норвезький король Олаф. Його брат Харальд, рятуючись від убивць, утік на Русь і кілька років прожив у Києві. Там певний час перебував і Маґнус Добрий, якого норвежці запросили на престол 1035 р. Особливо тісне зближення з Норвегією сталося в 40-х pp. XI ст. Близько 1043 p. Єлизавета Ярославна побралася з Харальдом, котрий того року посів норвезький трон. Харальд на прізвисько Суворий правитель успішно воював проти Данії, а потім втрутився в боротьбу навколо англійського престолу й загинув 1066 р. в битві під Станфордбріджем. Єлизавета ж удруге вийшла заміж за данського короля Свена (1047-1075 рр.).
Дружні відносини між Руссю й країнами Скандинавії зберігалися впродовж усього князювання Ярослава. Вони підтримувалися також економічною доцільністю: через давньоруські землі проходив знаменитий, один із найважливіших у світі, торговельний шлях «із варяг у греки», тому й київський володар, і скандинавські конунґи були зацікавлені в тому, щоб ніхто й ніде не чинив перепон купцям. За Ярослава відійшла у минуле служба варязьких найманців руським князям. Відтоді князі обходилися власними силами, а скандинави на Русі поступово асимілювались і сприйняли руську мову та культуру.
Ярослав Мудрий зав’язував нетрадиційні для його попередників дипломатичні відносини з країнами Європи. Він охоче відгукнувся на бажання французького короля Генріха І (1031-1060 рр.) одружитися з його донькою Анною. У роздробленій Франції король вів важку та не дуже успішну боротьбу за єдність країни проти феодальної ліги графа Рауля де Крепі й сподівався на підтримку Ярослава. Союз із Францією в 40-х pp. XI ст. відповідав антивізантійській політиці Ярослава й міг бути спрямований на стримування експансії Священної Римської імперії Германської нації в Центральній і Східній Європі.
У складі королівського посольства, що виїхало на Русь із Парижа на початку 1048 p., було чимало вельможних осіб, а також учений єпископ Ґотьє Савеяр. Є підстави думати, що посли не лише сватали Анну, а й обговорювали умови русько-французького союзного договору. Разом із Анною посольство повернулося до Парижа в 1049 p., а 19 травня 1051 р. у Реймсі урочисто відсвяткували її шлюб з королем Генріхом. Анна стала французькою королевою, а її син Філіп І замінив на французькому троні померлого у 1060 р. батька.
Нарешті, Ярослав Мудрий намагався укласти союзний договір з Угорщиною, стосунки з якою не одне десятиліття складалися несприятливо для Русі. Під час війни Германії та її союзниці Угорщини з Польщею 1015-1018 pp. київський володар підтримував їх. Проте по укладенні миру Польщі з Германією й Угорщиною відносини останньої з Руссю охололи. Болеслав Хоробрий зумів залучити угорське військо до походу на Русь у 1018 р. І у наступні роки, попри мирні пропозиції Ярослава, Угорщина залишилася союзницею Польщі. У 1029-1031 pp. Давньоруська держава разом з Германією воювала проти Польщі, яку підтримував угорський король Іштван І.
Однак у 40-х pp. XI ст. стосунки Русі з Угорщиною налагодилися. Згідно зі звістками недостатньо надійних (пізніх і великою мірою легендарних) угорських джерел, відомо, що майбутній король Угорщини Андрій (Андраш) І (1046-1061 рр.) знайшов притулок у Ярослава в Києві, звідки й був запрошений угорськими нобілями на трон. Дружиною короля, за угорськими джерелами, стала одна з доньок Ярослава. Історики припускають, що нею була Анастасія. З її ім’ям у науці пов’язують заснування православних монастирів в Угорщині, де знаходили притулок ченці, вигнані з чеських монастирів.
Підбиваючи підсумки зовнішньополітичної діяльності Ярослава Мудрого, хочу наголосити на тому, що вона відзначалась послідовністю, схильністю до дипломатичних засобів розв’язання проблемних питань, одночасно забезпечуючи належне становище Русі в середньовічному світі й високо піднісши авторитет київського володаря. На жаль, його наступникам не вдалося провадити таку саму збалансовану й послідовну зовнішню політику, що призвело до поступового занепаду держави.