У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
ШУКАЄМО СПОНСОРІВ ДЛЯ НАШИХ ПРОГРАМ
ПРОГРАМА "ВИЩА ШКОЛА"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА ШКОЛА XXI СТОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА КНИЖКА-НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДАМ"
ПРОГРАМА "ЗДОРОВІ ДІТИ-ЗДОРОВА НАЦІЯ"
ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА
ПРОГРАМА "СТИПЕНДІАТИ ТА ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЙ ФОНДУ"
ПРОГРАМА "НЕМАЄ ЧУЖИХ ДІТЕЙ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНА КРІЗЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "СОФІЯ КИЇВСЬКА"
ПРОГРАМА "КАДРИ"
ПРОГРАМА "ВЧИТЕЛЬ"
ПРОГРАМА "НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО"
ПРОГРАМА "ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ ІМЕНІ ІВАНА МАЗЕПИ В БАТУРИНІ"
ПРОГРАМА "ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ В КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА"
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КНР
Новини
-
КОТУХ Є.
Євген Володимирович Котух
I курс, №3 група,
Есе «Дипломатія Ярослава Мудрого»
Дане есе присвячене історичній персоні князя Ярослава Мудрого та розкриттю його дипломатичних здібностей, які в тій чи іншій мірі освячені в різних джерелах. В роботі над есе булі використовувані тематичні книжки бібліотеки Дипломатичної Академії України та джерела з мережі Інтернет. Справді гарним джерелом інформації можна вважати художній фільм спільного виробництва студії «ім. Довженка» і «Мосфільму» – «Ярослав Мудрий» у постановці Григорія Кохана у 1981 році. Метою авторського стилю роботи є не більш ніж проведення паралелі між політикою Київської Русі 10-11 століть і сучасної політичної думкою. Дотримуючись певного ритму викладу, зобов’язуюсь коментувати лише за суттю та з витримкою, характерною для слухачів Дипломатичної Академії України.
Прошу компетентне журі поставитися до авторського стилю викладу як до форми самовираження, а також надати відповідну оцінку змісту та якості роботи.
«І було в царя три сини і три дочки» слова пушкінських казок неодноразово знаходили підтвердження в житті. У стародавні часи неможливо було уявити демографічну проблему такого рівня, яку мають сучасні «доньки» Русі – Україна, Білорусія та Росія. У великого київського князя Володимира було дванадцять синів. Мало б сенс відзначити всіх, бо кожен із синів тим чи іншим чином творив історію діяннями і помислами своїми. Але, я зазначу лише тих, які взяли участь у наступних подіях, що мають практичний сенс для розуміння основи дипломатії того часу. Син Володимира і Рогніди Ярослав княжив у Новгороді, його брат Мстислав – у Тьмутаракані. Улюбленими дітьми Володимира були його сини від болгарки: Борис і маленький Гліб. Свого старшого сина і законного спадкоємця Святополка Володимир ненавидів. Та й де було взятися цієї любові, якщо Святополк був пасинком Володимиру – сином вбитого ним брата Ярополка.
Святополк активно налагоджував контакти і з печенігами, і з поляками, що характеризувало його як доброго переговірника. Сучасною мовою про Святополка можна було б сказати «прозахідний» дипломат.
Сучасне формулювання «політична криза» красномовно передає зміст обставин, що склалися у кризі влади напередодні смерті Володимира. Пов’язана ця криза була, перш за все, з тим, що Володимир спробував передати престол, всупереч сталій традиції, одному зі своїх молодших і улюблених синів, народженому в християнському шлюбі – Борису, з чим не мирилися ні Святополк, ні Ярослав. Крім того, обидва мали всі підстави ненавидіти Володимира. Святополк знав, що його справжній батько загинув від рук вітчима. Ярослав же знав, як і інші сини від полоцької княжни Рогніди, про криваву розправу Володимира зі всім сімейством полоцького князя під час захоплення у 980 році Полоцька та насильницьке примушення їх матері до заміжжя (факт згвалтування Рогніди по дорозі до Києва, як і факт розпутного вчинку часто згадується в контексті судження про мораль православної церкви, яка зарахувала Володимира до лику святих), а також про подальшу її опалу і вигнання після появи візантійської принцеси у великокнязівському палаці. Особисті відносини Володимира і Рогніди доволі скудно (за цензурою радянського кінематографу), але все ж таки передані в кінофільмі «Ярослав Мудрий», про який я згадав вище.
15 липня 1015 великого київського князя Володимира Святославовича не стало. Він був четвертим в династії Рюриковичів і прожив трохи більше 50 років (примітний той факт, що в пору міжусобних війн, у відсутності фармакологічних способів запобігання поширенню інфекцій та відсутності науково обґрунтованої медицини такий вік є гарним показником особистого здоров’я Володимира). Факт релігійною приналежності синів від шлюбу з Анною до християнства розглядався князем як аргумент легимітізації спадкоємців престолу. Цей факт дуже важливий і я попросив би читача надати йому особливого значення.
Перш ніж я «згущу фарби» та торкнуся «мінорних акордів» має сенс віддати належне Володимиру за Русь, яка переживши чималі потрясіння, перетворилася в одну з найсильніших держав Східної Європи.
На малюнку що я додав до цього есе має сенс зазначити масштаби «господарства». Для мене ж не тільки як для громадянина, але і як дипломата важливо відзначити, що Володимиру як нікому з попередників вдалося створити унітарну державу з потужною вертикаллю влади і централізованим управлінням, не маючи такого апарату державних службовців, мобільного зв’язку та широкого інструментарію управління, які характеризують сучасних політичних лідерів.
Після смерті Володимира життя в країні перетворилося на «кримінальні політичні розборки». Монархічне авторитарне управління не приділяє уваги опозиції, котрої не існує у природі, а тобто плюралізму думок теж не існує, що наводить на думку, що пращури Савіка Шустера були в той час непрацевлаштовані.
Ярослав вдалося утриматися у Новгороді тільки завдяки мешканцям, з якими Ярославу вдалося перемогти Святополка у містечку Любеч. Після перемоги над Святополком Ярослав почав боротьбу з іншим своїм братом Тмутараканським князем Мстиславом, який також пред’являв свої права на київський престол. За допомогою варягів Ярославу не вдалося розбити Мстислава, але навік за обставин перемоги той не зважився на захоплення російської столиці. Через два роки Ярослав, зібравши дружину на півночі, з’явився в Києві. На цей раз брати утрималися від подальшого «кроворазлиття» і уклали мир. Русь з цього часу була розділена на дві частини.
Ставши «самодержавцем», Ярослав пішов шляхом батька. Він послав у великі міста і землі своїх синів і вимагав їх покори. На радість демократам відновлю історичну справедливість – Ярослав спробував відновити в Києві язичництво, що у 1018 році загострило розбіжності між прихильниками язичників і християн (можливо вже доречно говорити про партійні та ідейні суперечності, в основі яких була релігійна нетерпимість).
Тим часом між поляками, що зайняли Київ, і місцевим населенням почалися конфлікти. За кілька ночей було вирізано безліч поляків. З цих подій видно, що Київ рішуче висловив своє негативне ставлення до західництва і тісним контактам із Західною Європою (примітно, що цим фактом не «розмахують» сучасні парламентарії з фобіями євроінтеграції і курсу зближення на співпрацю з європейськими військовими, політичними та економічними утвореннями як курсу зовнішньої політики України в 21 столітті).
Останній великий напад печенігів відбувся в 1036 році (до цього Русь більше десяти років жила у мирі і спокої). Звістка про нашестя ворогів і про те, що вони обступили Київ з усіх сторін, прийшло до Ярослава в Новгород в той час, коли він був зайнятий облаштуванням своєї землі. Великий князь зібрав військо – і знову це були варяги, новгородська дружина і новгородські ремісники, смерди. Ярослав спочатку пробився до Києва, а потім вийшов у чисте поле для вирішального бою. Весь день тривав бій, і лише до вечора руси стали долати печенігів і ті побігли. Після 1036 року їх набіги на Русь практично припинилися. Цей рік став знаменним і в іншому сенсі, в цей час зароджується російське літописання. Створюється Найдавніший літописний російський закон “Руська правда”.
У 1036 році Ярослав прийняв владу над усією Руссю. Єдність держави було досягнуто на основі угоди між Новгородом, Києвом та Черніговом. Крім того, до Київської Русі вже було приєднане місто Ростов. Саме ця угода – компроміс, заснований на визнанні окремими областями Русі верховної влади великого київського князя, – принесло країні довгоочікуваний спокій. Це було саме велике досягнення Ярослава, прозваного Мудрим. У 1037 році Ярослав в ознаменування блискучої перемоги над печенігами і на місці битви заклав храм – собор Святої Софії. Його було названо так само, як і головний собор Константинополя, і в тому була своя політична символіка.
«Постійних друзів чи ворогів не буває, постійними бувають лише національні інтереси» – ця крилата фраза, що належить Вінстону Черчіллю, на жаль, не була доступна дипломатичній місії в монархічному уряді Ярослава, а будь-який компроміс придатний для визнання моменту, і надійне майбутнє держави він забезпечити не зміг. Це майбутнє багато в чому залежить від правильного вибору друзів, які «сідають в один човен». Ярослав підтримував стосунки з варягами і був готовий до дружби з Польщею, але, на жаль, ні він, ні його оточення не відчували симпатій до Візантії. Погіршення відносин між Києвом і Константинополем у 30-40-і роки XI століття відбувалося на тлі різкого загострення суперечностей між православним Сходом і католицьким Заходом.
Все вказує на те, що об’єднання Русі Ярославом стало поворотним пунктом у багатьох відношеннях. Прийняття перших на Русі законів, упорядкування церковної організації, початок складання нового літописного опису – були тими рисами державної, релігійної, культурної життя Русі, які як би підкреслили цей знаменний поворот.
Спільність норм «Закону Руського», «Руської Правди» Ярослава і західних Правд, мабуть, є одним їх найбільш вагомим аргументом на користь того, що Ярослав створив свою «Правду» з метою юридичного об’єднання Русі. Але вже у момент створення нового зводу законів, що складався з 17 статей, було ясно, що суспільство стрімко йшло вперед. Потрібен був новий правовий кодекс, який би швидко захистив власність «сильних світу цього» на землю та пов’язані з цим матеріальні придбання і різного роду суспільні переваги. Тут, як харків’янин я має зауважити, що Харківська Національна Юридична Академія не даремно носить ім’я Ярослава Мудрого, тому що як вже було сказано перші закони були започатковані ще за життя Ярослава Володимировича.
З великою завзятістю і наполегливістю Ярослав Володимирович продовжував зовнішню політику свого батька і діда. Але він розширив її масштаби, удосконалював методи проведення відповідно до зростаючої господарської, військової, політичної могутністю держави. На півночі Русь пов’язували тісні дружні відносини зі Швецією. Ярослав був одружений на дочці шведського короля Інгігерді. Добрими були відносини і з Норвегією, куди була видана заміж за норвезького короля молодша дочка Ярослава Єлизавета.
Релігійне протистояння Риму і Константинополя завершилося остаточним розколом християнської церкви, а там де не можуть домовитися дипломати починають домовлятися «гармати». Антігрецькі настрої Ярослава і його оточення, багато в чому викликані прагненням звільнити київську митрополію від опіки константинопольського патріарха, вилилися у військовий конфлікт. Приводом послужила розправа з російськими купцями в Константинополі.
У 1043 році велика російська рать під керівництвом старшого сина Ярослава Володимировича вирушила на човнах до Константинополя. Але біля західних берегів Чорного моря флот потрапив у бурю, яка розкидала і потопила частину російських човнів. Близько шести тисяч воїнів на чолі з воєводою Вишатою висадилися на сушу, інші морем рушили назад. Літописець повідомляє, що “буря велика” розбила кораблі росіян. Але, ймовірно, причиною загибелі російського флоту знову став “грецький вогонь”.
Щоб то не було, але у всякому разі усіх, що рятувалися на березі били та брали у полон. Частини дружини вдалося повернутися на Русь, а воєвода Вишата був полонений і звільнений греками лише через три роки. Багато російських полонених візантійці осліпили. Ця невдача змусила Ярослава припинити активну зовнішню політику, спрямовану проти греків.
Лише у 1046 році Русь уклала новий мирний договір з Візантією. На знак поновлення дружніх зв’язків між двома країнами був влаштований шлюб візантійської принцеси, дочки Костянтина Мономаха, і четвертого сина Ярослава – Всеволода. У 1053 році у молодого подружжя народився син, якого назвали на честь діда Володимиром, а в християнстві дали йому, як і дідові, ім’я Василь. Це був майбутній великий київський князь Володимир Мономах.
При дворі Ярослава, як і раніше зберігалися три партії: одна – західницька, інша – виключно національної орієнтації, що вважала, що Русь може змагатися з будь-якими коаліціями західних держав, і третя, що прагнула миру і дружби з Візантією. Західників очолював Ізяслав Ярославович (у хрещенні Дмитро, старший син великого князя), національну партію – Святослав Ярославович (сидів у Чернігові), провізантійська партія – Всеволод (княжив у Переяславлі, третій син Ярослава). Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році в Києві зацарював Ізяслав)
У той час чималі зміни відбулися не тільки в Західній Європі і Візантії, але й у Великій степу. Проникає з IX століття в печенізькі кочовища мусульманська пропаганда. Щоправда, їй протидіяла пропаганда християн, але прихильники християнства зазнали поразки у печенігів, більшість яких висловилися за прийняття ісламу. У результаті печеніги стали найлютішими ворогами всіх християнських країн. У 1036 році під час відсутності Ярослава вони зробили набіг на Київ. Ярослав, що прийшов з варягами і новгородцями, поповнивши військо киянами, дав бій печенігам на місці нинішньої Святої Софії. Битва була жорстока і вперта. Ярослав “ледь здолавши до вечора”. Зате розгром печенігів був повний, і це плем’я більше не турбувало Русь. Візантія в цей час терпіла важкі невдачі в боротьбі з родинним печенігам народом – туркменами-сельджуками. І печеніги, і сельджуки належали до однієї гілки тюркських народів – огузи. Свідомість спорідненості та єдина віра двох племен (сельджуки також сповідували іслам) зробило їх грізними супротивниками греків. Малоазійські області імперії захоплювали сельджуки, доходячи часом до міста Нікеї і протоки Босфор, а на Балканському півострові греків тіснили печеніги. З другої половини XI століття повне завоювання туркменами-сельджуками всієї Малої Азії стало реальною загрозою для Візантійської імперії.
У той же період на історичну сцену Східної Європи вийшли кумани. До середини XI століття вони захопили майже всю територію сучасного Казахстану, перетнувши нижню течію Волги і з’явилися в південноруських степах. Блакитнооких, світловолосих куманів на Русі стали називати половцями (від слова “полова”, яке означає рубану солому, що має матово-жовтий колір). У половців був давній заклятий ворог – печеніги.
Після смерті Ярослава Мудрого князь Всеволод намагався встановити контакти з половцями, але безуспішно. Постійні сутички росіян і половців завершилися тим, що у вересні 1068 р. половці рушили у великий похід на Руську землю. 1 листопада 1068 князь Святослав Ярославович, маючи всього 3 тисячі російських ратників, наголову розбив 12 тисяч половців у битві на річці Снові. Виявилося, що половці щасливі в коротких набігах і сутичках кінних загонів, але боротьба з російськими містами і російської піхотою їм була не під силу. Тому небезпеки для існування Русі половці не представляли.
Говорячи про Ярослава Мудрого як про дипломата, можна з упевненістю зазначити, що його особисті якості багато в чому нерозривно пов’язані з якостями правителів тієї епохи, вони обумовили глибокі зовнішньополітичні контакти і формування внутрішньополітичної стабілізації як такої. Багато політичних рішень правителі того часу приймали не лише з власної волі, але і під впливом народу, який дуже часто проявляв себе більш мудрим і рішучим, як приклад було розглянуто цікавий факт виняткової хоробрості новгородських городян.
Ярослав Мудрий увійшов в історію не тільки як великий державний діяч. Він показав себе і як людина, що змогла перебороти саму себе. Не володіючи фізичною силою, будучи кульгавим, Ярослав був безстрашним воїном і безстрашно вів військо в бій. Народившись ще в язичницькій родині, він став справжнім християнином. Великий князь в той же час показав себе людиною різнобічною.
Ярослав як містобудівник вніс цікаві канони в архітектуру Києва. При ньому Київ набагато розширив свої межі і були споруджені численні церкви (про що, зокрема, йшлося у ході екскурсії в Лавру, організованої для слухачів академії). На честь перемоги над ворогами Ярослав вибудував так звані «Золоті ворота», які вражали іноземців своєю пишністю. Його будівельний розмах виходив далеко за межі російської столиці. Він заснував міста на Волзі і берегах Балтики, на південних кордонах Русі.
Ярослав був поборником освіти, відкриття шкіл, розвитку грамотності. При ньому були створені перші бібліотеки, отримала визнання і підтримку перекладацька діяльність. Багато книжок стародавніх авторів, твори візантійських отців церкви та істориків були переведені слов’янською мовою.
Ярослав всіляко сприяв інтеграції держави до Європи. Русь стала Європейською державою. До її політики з повагою ставилися Німецька імперія, Візантія, Швеція, Польща, Норвегія, Чехія, Угорщина, інші європейські країни. На сході аж до низин Волги у неї тепер практично не було суперників. Її кордони простягалися від Карпат до Ками, від Балтійського моря до Чорного.
Зростання міжнародного престижу Русі підтверджували і династичні шлюби київського княжого дому. Усі сини Ярослава були одружені на можновладних принцесах – Візантії, Польщі, Німеччини. Його дочки були видані заміж за правителів різних країн. Старша Ганна – за французького короля Генріха 1, Анастасія (Анастейша) – за угорського короля Андрія, молодша красуня Єлизавета – за норвезького короля Гарольда.
Правління Ярослава здобуло йому на Русі велику славу й любов; за його розум і начитаність йому дали прізвисько Мудрий. Ярослав дуже любив читати книги і збирав їх. Для нього перекладали книги з грецької мови і купували книги слов’янські. Зібрання книг, влаштоване Ярославом при головному Київському храмі Святої Софії, служило на загальну користь і було доступним для всіх, хто любив книжну мудрість. Ярослав, за словами літописця, «насіяв книжковими словесами серця вірних людей»: він влаштовував школи, будував церкви і наказував духовенству навчати людей, наставляючи їх у новій християнській вірі. Так Ярослав був просвітителем Русі.
Він був і її міцним захисником, охороняючи кордони держави від зовнішніх ворогів. Йому вдалося вщент розбити печенігів і назавжди відігнати їх від Києва (1034). Значення цієї перемоги Ярослава над печенігами не було потьмарено навіть невдачею розпочатого при ньому набігу на Візантію (1034). Трирічна війна з греками, викликана цим набігом, була останнім зіткненням Русі з Візантією і закінчилася звільненням російських полонених, захоплених греками під час набігу.
Я дуже вдячний за можливість висловити свою думку щодо одного з найуспішніших діячів моєї Батьківщини. У своїй дипломатичній роботі та переговорному процесі має бути дуже доречним досвід поразок та перемог дипломатії Київської Русі.