У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
ШУКАЄМО СПОНСОРІВ ДЛЯ НАШИХ ПРОГРАМ
ПРОГРАМА "ВИЩА ШКОЛА"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА ШКОЛА XXI СТОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА КНИЖКА-НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДАМ"
ПРОГРАМА "ЗДОРОВІ ДІТИ-ЗДОРОВА НАЦІЯ"
ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА
ПРОГРАМА "СТИПЕНДІАТИ ТА ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЙ ФОНДУ"
ПРОГРАМА "НЕМАЄ ЧУЖИХ ДІТЕЙ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНА КРІЗЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "СОФІЯ КИЇВСЬКА"
ПРОГРАМА "КАДРИ"
ПРОГРАМА "ВЧИТЕЛЬ"
ПРОГРАМА "НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО"
ПРОГРАМА "ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ ІМЕНІ ІВАНА МАЗЕПИ В БАТУРИНІ"
ПРОГРАМА "ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ В КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА"
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КНР
Новини
-
БАРАБУЛЯ А.
Барабуля А.М.
Дипломатична академія України при МЗС України
І курс, група № 5
Рік 1036 від Різдва Христового.
До Новгородського князя Ярослава надходить печальна звістка про те, що печеніги оточили Київ. Князь швидко збирає військо, запрошує на допомогу своїх давніх товаришів варягів і в скорому часі прибуває до Києва.
Відбивши навалу печенігів на Київ і звільнивши усю Русь від їх подальших набігів, у Києві посідає княжий престол один із 13 синів Володимира Великого – Ярослав. В руках його на той час – держава, що сягає від берегів Балтійського моря до Азії, Угорщини і Дакії.
І, як і у кожного нового правителя, у Ярослава лишається спадщина від попереднього. Брат Святополк залишив по собі сумнівні стосунки із сусідньою Польщею через захоплення останньою Червенських міст у західному прикордонному регіоні. Сам Ярослав ще пам’ятає, як Болеслав Хоробрий розбив його військо на Бузі.
Та у Польщі на той час теж змінюється влада – на зміну Мешко ІІ приходить Казимір. В самій Польщі неспокійно – тривають сепаратистські настрої після об’єднання земель королем Болеславом Хоробрим. Мазовія, Сілезія, Помор’я стають на той час бунтівними околицями Польщі. Цю ситуацію і використовує молодий київський князь, який збагнув, що схожі негаразди у своїй державі краще за допомогою „друзів по нещастю”. Схоже, так думав і сам Казимір.
Старий, як світ прийом – поріднитися з сусідами був із захопленням прийнятий обома сторонами – і ось уже Ярослав віддає заміж за Казиміра свою сестру Добронегу (у Святому Хрещені – Марію), а згодом одружує сина свого Ізяслава на сестрі Казиміра Гертруді-Олиславі.
Споріднення польського і руського князів виявилось вигідним для обох – Польща відмовилась від претензій на Червенські міста й повернула полонених, які були захоплені ще Болеславом Хоробрим, а Ярослав з дружиною здійснює похід на мазовшан. Казимір І здобуде в історії титул Відновника.
Тим часом життя знову надає Ярославові можливість для династичних шлюбів, а, отже і заручення підтримкою з боку сусідів-родичів. На цей раз доля приходить з протилежних сторін Русі. З далекої півночі вона з’являється до його доньки Єлизавети в обличчі норвезького конунга Гаральда Суворого. Та до самої руської княжни нордичний вікінг ставиться аж зовсім не суворо. Ще десять років тому, як, служивши воєводою варязької дружини Ярослава, Гаральд був полонений красою юної Еллісів, як потім її будуть називати на новій батьківщині, де вона стане королевою.
Та й Ярославу не завадить мати за зятя брата свого друга Олафа Святого. Зрештою, Олаф був не лише другом, а й свояком Ярослава і його другої дружини, шведської принцеси Інгігерди, а, отже, між Руссю та варязьким краєм продовжував тривати невидимий духовно-родинний зв’язок, що був відлунком далекого приходу варязьких князів на правління до Русі.
Доля з півдня постає перед старшою донькою Ярослава Анастасією. То був угорський герцог Андраш, який, рятуючись від королеви Гізели, вирішив знайти тимчасовий притулок у Києві.
Але це все було зміцнення зв’язків лише із сусідами. Та родинні зв’язки Ярослава сягнули далеко в інші європейські краї. Напевно, жоден династичний шлюб не викликав в історії України такого резонансу, як шлюб Анни Ярославни з французьким королем Генріхом І. І, хоча важко назвати цей шлюб „дипломатичним”, адже не Ярослав прагнув віддати доньку, а король Франції сам просив її руки, можна твердити, що то був своєрідний дарунок долі: об’єднати під родинним початком найпотужніші королівські двори Європи того часу і стати „загальноєвропейським дідусем”. Додамо, що сини Ярослава теж породичалися з правителями близького і далекого оточення Русі: крім згаданого вже шлюбу Ізяслава і Гертруди до родинного древа були прищеплені австрійська (шлюб Святослава з принцесою Одою), германська (шлюб Ігоря з принцесою Кунігундою) і візантійська (шлюб Всеволода з донькою імператора Костянтина Мономаха) гілочки.
Та не лише з сусідами довелося Ярославові налагоджувати зв’язки. Важливою сферою діяльності залишались у князя стосунки з кревними родичами – сусідніми князями розділеної руської держави.
Першим випробовуванням для нового київського князя стало повстання проти нього племінника, полоцького князя Брячислава Ізяславича. І хоча в результаті походу проти полочан їх військо було розгромлене, саме князівство здобуло чи не найпотужнішу автономію серед руських земель.
На півдні теж не все було гаразд. Перемігши у конфлікті з касозьким князівством, яке належало іранській народності – аланам, й отримавши можливість посилити вплив на Кавказ та дізнавшись про конфлікт Брячислава з Ярославом, брат Ярослава, Тмутараканський князь Мстислав вирішив і сам помірятися силами з Києвом. Отриманих на прохання Мстислава від Ярослава братніх уділів Мстиславові видалось замало, тож між братами почали виникати неодноразові сутички, наслідком яких стало поділення Русі по Дніпру. Ярослав став володіти правою стороною, Мстислав – лівою.
Згаданою вище нагодою посилити свій вплив на Кавказі брати скористалися після налагодження стосунків між собою і рішення діяти разом. Вдалі операції руських військ на Північному Кавказі відкривали державі доступ до торгових шляхів на Каспії, а згодом – і можливість повний підриву авторитету Ширванського ханства у прикаспійському регіоні. На зміну окремим сутичкам між Руссю та кавказькими народами приходять дружні стосунки.
Не лишалися поза увагою Ярослава й балтійські землі. Без власної державності, з вигідним приморським географічним положенням, землі ятвягів, куршів, лівів, естів становили „ласий шматочок” для держав, якими вони були оточені, адже вихід до моря – це, перш за все, торгівля і посилення зовнішніх зв’язків. Проте підкорити ці волелюбні племена було не так вже й легко. І Ярославові після декількох невдалих спроб залишились прикордонні литовські землі, які вдалося підвести у васальну залежність, але й це було для князя хоч і невеликою, але перемогою – в руках Русі залишалася важлива транспортна артерія – Німансько-Двінський шлях.
Зростаючий міжнародний авторитет Київської Русі спонукав сусідні країни налагоджувати з нею тісні зв’язки. І Ярослав вирішує, що політичний та економічний авторитет його держави може посилитися й авторитетом релігійним, церковним.
Наприкінці 30-х років князь веде переговори з Візантією, яка сама на той час переживала не найкращий період свого існування, про встановлення у Києві власної митрополії. У планах Ярослава було розширення сфери впливу київської митрополії, а згодом – і поступове вивільнення її з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату. Дійсно, а яким чином ще об’єднати підкорені народи, як не під знаменами єдиної релігії?
І, хоча чималих зусиль коштували такі ідеї Ярославові, все ж митрополія відіграла на Русі велике значення, ставши осередком розповсюдження писемності та значним культурним центром.
Із самою Візантією після сутичок за сферу впливу на Балканах відношення поступово унормовувались, налагоджувались торгові зносини і культурні зв’язки – Візантії, що на той час повільно слабшала, не потрібен був ворог в обличчі сильного сусіда, який і надалі набував авторитету на загальноєвропейській арені.
А про авторитет свідчать і такі факти, як звернення по допомогу у вирішенні зовнішніх конфліктів з боку Грузії, Польщі (згадаймо Казиміра І у його прагненні відновити єдність польських земель), підтримування культурних зв’язків з Вірменією.
Ось така вона – дипломатія часів київського князя Ярослава Володимировича. Дипломатія, спрямована на здобуття авторитету власної держави серед інших. І здобуття це відбувалось різними шляхами: дружніми стосунками і династичними шлюбами, жорсткими підкореннями і мирними угодами. Безсумнівним є одне – якщо з державою рахуються, якщо до держави приходять по допомогу, якщо з правителем держави прагнуть породичатися, то дипломатія цієї держави здійснилась з високим рівнем віртуозності й далекоглядності.