У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
ШУКАЄМО СПОНСОРІВ ДЛЯ НАШИХ ПРОГРАМ
ПРОГРАМА "ВИЩА ШКОЛА"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА ШКОЛА XXI СТОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА КНИЖКА-НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДАМ"
ПРОГРАМА "ЗДОРОВІ ДІТИ-ЗДОРОВА НАЦІЯ"
ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА
ПРОГРАМА "СТИПЕНДІАТИ ТА ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЙ ФОНДУ"
ПРОГРАМА "НЕМАЄ ЧУЖИХ ДІТЕЙ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНА КРІЗЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "СОФІЯ КИЇВСЬКА"
ПРОГРАМА "КАДРИ"
ПРОГРАМА "ВЧИТЕЛЬ"
ПРОГРАМА "НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО"
ПРОГРАМА "ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ ІМЕНІ ІВАНА МАЗЕПИ В БАТУРИНІ"
ПРОГРАМА "ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ В КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА"
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КНР
Новини
-
ПЛАТОНОВ О.
Дипломатична академія при МЗС України
І група І курсу
Платонов Олексій Олексійович
0954862790
Дипломатія Київської Русі часів князювання Ярослава Мудрого
Часи правління великого князя Ярослава Володимировича (1015-1054 рр.) закарбувалися у пам’яті нащадків як «золота доба» Київської Русі. І недаремно – навряд чи коли в історії вона досягала такого авторитету в світі, зберігаючи при цьому внутрішню єдність та непорушний державний лад. У пізніші роки смут, міжусобиць та занепаду славетні часи Ярослава згадувалися ледь не як «втрачений рай», період, коли володіння великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги та Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги й Північної Двіни, перевершуючи розмірами решту християнських держав.
Прийняття християнства великим князем Володимиром Святославовичем та його одруження з «багрянородною» сестрою візантійських імператорів Василя та Костянтина впровадило київських володарів до «християнської» сім’ї європейських правителів. Цей факт забезпечував не лише моральний престиж, але й легітимність руської держави. Адже тільки християнський правитель християнської країни міг стати суб’єктом міжнародного права у тих формах, що вважалися у той час загальновизнаними. Зокрема, кордони його володінь були (принаймні номінально) недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не рабство, а сам володар міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів. Зрозуміло, що ці категорії «міжнародної» правосуб’єктності є досить умовними, однак за характерний приклад їхнього тлумачення може послужити наступ у ХIII ст. європейських хрестоносців на землі язичницьких племен Балтії: лицарі тотально винищували або обертали у рабство населення якраз під гаслом його неналежності до легітимної християнської спільноти. Такої долі Київська Русь уникла завдяки історичному рішенню Володимира, плоди якого зібрав його син Ярослав.
Звичайно, ми не можемо вважати Ярослава Володимировича втіленням усіх чеснот, які тільки може уявити собі сучасна людина виходячи з її сучасних уявлень про добро і зло. Київський володар був людиною свого часу – жорстокого і войовничого, вмів діяти безжально і без оглядки на якісь моральні норми. Проте, гортаючи сторінки літопису, можемо прослідити, як з роками зростала державна мудрість та дипломатична майстерність великого князя, гідна володаря великої християнської держави.
Вже само бурхливе сходження Ярослава на батьківський престол та одинадцятирічна (!) боротьба за владу – спочатку з братом Святополком, а потім з Мстиславом Володимировичами, навчили молодого князя вмінню використовувати дипломатичні важелі з метою здобуття підтримки сусідніх потуг. Адже міжусобиця після смерті Володимира Святого стала першим збройним конфліктом в історії Русі, коли до внутрішньої суперечки були відкрито втягнуті зовнішні сили. Поразка на берегах Бугу від військ польського короля Болеслава Хороброго, союзника Святополка, змусила Ярослава розпочати складну роботу з пошуку необхідних союзників. Угода з шведським королем Олафом Шотконунгом, скріплена шлюбом з донькою північного володаря Інгігердою-Іриною, стала першою дипломатичною перемогою великого князя. Відтепер у розпорядженні чоловіка шведської королівни були мечі скандинавських воїнів, які довели свою високу бойову вартість під Альтою, Судмирою, Лиственом та Києвом.
Опанувавши Київ, Ярослав ретельно готувався до реваншу – адже не лише численні скарби та князівських сестер увіз з собою у Гнєзно польський король, але й прихопив Червенські міста, здобуті ще Володимиром Святим. Слушний час для повернення Холма та Перемишля настав у 1031 році, коли по смерті Болеслава Польщу, як колись Русь, сколихнули міжусобиці – у вмінні використовувати сприятливі зовнішньополітичні обставини Ярослав був гідним учнем Болеслава та віддячив його нащадкам у той самий спосіб.
Проте Ярослав, на відміну від польського короля вмів (чи навчився з часом?) дивитися далі, вимірювати міць своєї держави не кількістю захопленої здобичі чи завойованих земель, а стабільністю її геополітичного оточення. Замість того, щоб добити послаблену повстаннями язичників та роздрібнену Польщу, великий князь послав у 1041 та 1047 роках свої війська на допомогу королевичу Казимиру, який у польській історії заслужив ім’я «Відновителя». У цьому кроці київського володаря проявилась не лише солідарність християнського монарха, але й зрілість державного мужа: адже відновлена при допомозі руських мечів Польща надовго стала для Русі союзною державою. Русько-польский союз був закріплений у 1043 році шлюбом Казимира із сестрою Ярослава Доброгнєвою-Марією.
Іншим зовнішньополітичним завданням, яке стало перед Ярославом, була організація відсічі триваючій печенізькій навалі – зваблені обіцянками Святополка та Болеслава кочовики, так би мовити, розсмакували у безкарних нападах на Русь. Проте на цей раз дипломатія не була застосована (і, мабуть, слушно!), а замість пергаментів волю київського володаря продиктували мечі та стріли. Печенізька проблема була вирішена руським князем рішуче і якісно – після розгрому степовиків під стінами Києва у 1034 році ці племена назавжди перестали бути загрозою для кордонів Русі.
Досить складні стосунки склалися у Ярослава із Ромейською імперією, свідченням чого став невдалий для Русі похід 1043 року. Проте навіть у цьому епізоді руське військо виступило не як у давні язичницькі часи – з метою пограбування грецьких земель – а для отримання відшкодування за утиски русичів та їхньої торгівлі у Царгороді. І навіть поразка війська Володимира Ярославича та Вишати не призвела до програшу війни, і те, чого не змогли досягти руські мечі, досягла руська дипломатія. Умовою досягнутої у 1047 році мирної угоди став шлюб сина Ярослава Всеволода з донькою імператора Костянтина ІХ Мономаха. Ще одна грецька наречена, відправлена до «північних скіфів», надзвичайно підвищила рівень київського князя у тодішній «табелі о рангах». А якщо ми згадаємо, що сином грекині стане славний мечем і пером Володимир Мономах, то виграш для Русі був очевидним.
Можливо, нашому сучаснику такий баланс може показати незрозумілим – чи варта була рука царської доньки важкої та кровопролитної війни? Проте ми маємо оцінювати давні часи виходячи з тогочасних уявлень людини про світ та своє місце у ньому. Для Ярослава та його родини «володарювати» було невідчужуваною сутністю княжого роду, а підвладна територія сприймалася за його буквальне тілесне продовження, тобто, відповідно до архаїчного світогляду, перебувала у безпосередній залежності від фізичного здоров’я правителя та його родини, його удачливості та, так би мовити, харизми.
І це ще язичницьке уявлення про князівську владу власне за часів Ярослава починає переплітатися із візантійськими взірцями, що їх так охоче запозичував київський володар. Символом «імперських амбіцій» Києва стало спорудження Ярославом знаменитого Софійського собору (не будемо торкатися суперечливої версії щодо його зведення Володимиром). Освячений в ім’я Софії Премудрості Божої, головний собор Русі безпосередньо апелював до однойменного храму в Константинополі. Зображення самого Ярослава та його родини на ктиторських фресках свідомо повторювало стиль відповідних зображень членів візантійських імператорських родин, – відтепер київський княжий род вже претендував на статус царського не тільки за язичницькими, але й за християнськими мірками.
Найбільш безпосереднім проявом прилучення Ярослава до християнської сім’ї володарів стали перехресні династичні шлюби. Серед невісток Ярослава та Інгігерди-Ірини крім вищезгаданою грецької царівни ми знаходимо доньок польського короля Мєшка ІІ, маркграфа німецької Північної марки фон Штаде, саксонського маркграфа Отона та угорського герцога Бели, а також сестру трірського архієпископа. Серед доньок самого Ярослава, якого іноді називають «тестем» Європи, Анастасія була за угорським королем, Єлизавета – за норвезьким (після його смерті – за датським), а Анна вийшла заміж за короля Франції. Привезене Анною кириличне Євангеліє, яке зберігається у Реймсі, ще у ХІХ ст. використовувалося для коронаційної присяги «християннішими» королями, а впевнений розпис русинки поруч із поставленим її чоловіком хрестиком дещо говорить про рівень культури тодішньої Русі. (Між іншим, існує припущення що четвертою донькою Ярослава, яку поруч з сестрами можна побачити на фресках Софії, могла бути Агата, дружина англійського принца Едварда Вигнанця, проте твердих доказів цьому немає).
Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. У Києві при дворі Ярослава у різний час жили норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Суворий, племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Ендре згодом сам стане королем та зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда Залізнобокого. Саме завдяки виваженій та мудрій дипломатії Ярослава київська держава набула величезного авторитету у світі, що митрополит Іларіон у своїй славетній проповіді «Слово про закон і благодать» міг без перебільшення виголосити про володаря та його предків:
«Не въ худЂ бо и невЂдомЂ земли владычьствоваша, нъ въ РуськЂ, яже вЂдома и слышима есть всЂми четырьми конци земли».
…Ярослав закрив очі у Вишгороді лютневого дня 1054 року. Коли тіло великого князя опускали до мармурового саркофагу в Святій Софії, ніхто не знав, що через півроку назавжди буде зруйнована єдність християнського світу, що зі східних степів до Русі наближається нова навала хижих кочовиків, що чоловікам іноземних принцес не вистачить батьківської мудрості та вміння стояти один за одного. Так, зміцнена Ярославом Руська держава не змогла утримати свою єдність, а згодом і незалежність. Однак ми, усвідомлюючи себе повноправними нащадками Київської Русі, не лише маємо право, але й повинні у нашій повсякденній діяльності, у тому числі й зовнішньополітичній, використовувати її величезний досвід та пам’ятати про її досягнення – досягнення не лише руських воїнів, але й руських дипломатів.