У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
ШУКАЄМО СПОНСОРІВ ДЛЯ НАШИХ ПРОГРАМ
ПРОГРАМА "ВИЩА ШКОЛА"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА ШКОЛА XXI СТОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНСЬКА КНИЖКА-НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДАМ"
ПРОГРАМА "ЗДОРОВІ ДІТИ-ЗДОРОВА НАЦІЯ"
ВИДАВНИЧА ПРОГРАМА
ПРОГРАМА "СТИПЕНДІАТИ ТА ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЙ ФОНДУ"
ПРОГРАМА "НЕМАЄ ЧУЖИХ ДІТЕЙ"
ПРОГРАМА "УКРАЇНА КРІЗЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ"
ПРОГРАМА "СОФІЯ КИЇВСЬКА"
ПРОГРАМА "КАДРИ"
ПРОГРАМА "ВЧИТЕЛЬ"
ПРОГРАМА "НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО"
ПРОГРАМА "ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ ІМЕНІ ІВАНА МАЗЕПИ В БАТУРИНІ"
ПРОГРАМА "ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ В КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА"
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В КНР
Новини
-
СОСЮРА О.
Виконала слухачка
Дипломатичної Академії при МЗС України
1курсу, 3 групи Сосюра Оксана
067 236 30 73
«Дипломатія Київської Русі періоду князювання Ярослава Мудрого»
Травневим теплим дощем і білою заметіллю цвіту каштанів весна пробудила Київ від коротких сірих днів, сповнених меланхолією ранніх сутінок. «Я люблю це дивовижне місто, з його золотими куполами і темними під’їздами, кричущим багатством і бідністю, з славетним минулим і тривожним сьогоденням…». У реальність від роздумів її повернув голос сина.
– Мамо, чому ми так довго стоїмо?-, витягуючи тоненьку шию, Ярослав заглядав у вікно, сидячи у неї на колінах у переповненому тролейбусі.
– Тому, що година пік, синку – багато машин, затори… Таке життя великого міста, – відповіла на нескінченне «чому» свого десятирічного хлопчика. ЇЇ тішило, що він зростає таким цікавим до всього навкруги, чутливим і добрим хлоп’ям. Від думки, що завтра її літак стиснуло серце. Канікули Ярослав проведе біля річки, ласуючи ягоди в саду бабусі і дідуся, а вона знову побачить його за півроку, коли повернеться у «відпустку» із заможної, зацікавленої у її знаннях Європи. Прагнення дати сину європейську освіту для успіху в майбутньому, непомірно висока оплата кращої школи міста, жалюгідні пенсії її літніх батьків та неможливість знайти гідну оплату кваліфікованого фахівця вдома змусило прийняти важке для неї рішення працювати за кордоном. У традиціях Старого і Нового Світу завжди високо котирувались знання і досвід. Як виявилось, таких як вона чекали приватні школи і коледжі, а також колишні співвітчизники, які вдало розмістили свої життєві вектори і несподівані капітали шалених дев’яностих по спокійних і надійних країнах Європи. Приватні уроки історії і мов дітям багатих сімей колишніх сусідів за радянських часів, які часом виливали на неї невдоволення своїм, здавалось, вже таким далеким минулим, приносили часом глибокі розчарування і образи, але саме вони гарантували те, заради чого вона відмовилась від статичного буття вдома – гроші для пристойного рівня життя своїх рідних.
Щільно притиснуті один до одного виблискуючи бампери дорогих авто, безнадійно завмерлих немов кров у жилах-вулицях полуденного міста не залишали надії, що тролейбус рушить найближчої години. «Напевно, знову проїзд «державного кортежу». Давай-но краще прогуляємось!» – тримаючи Ярослава за руку вона вийшла на залиту сонцем Софієвську площу. Як і колись давно, за її першого приїзду до Києва, Богдан на площі стримував свого гарячого коня, зверхньо поглядаючи на польських туристів, але поруч, невідомо коли і звідки, виріс багато зірковий готель зі скла і металу, засяяли вітрини дорогих магазинів і бізнес центр. Лише величні купола Святої Софії, як і двадцять, і тисячу років тому незмінно тримали високе київське небо, гордо здіймаючись над буденною метушнею перед стінами храму.
– «Всесвітня спадщина ЮНЕСКО», – Ярослав миттєво прочитав напис на вході, – давай зайдемо, подивимось, у нас ще є час, ну, будь ласка, – син вже тягнув її за руку під високу браму дзвіниці.
Для неї все навкруги було близьким і піднімало хвилю спогадів: кожна будівля, галереї, мозаїки, навіть дерева заповідника вона впізнала б серед сотень інших дерев. Це благословенне місце полонило її своєю неймовірною енергетикою з самих перших днів студентства. Після лекцій приходила читати книжки на теплому дереві лав у дворі, у спокої і тиші храму, душа прагнула сюди в години міркувань і прийняття рішень, тут проходили перші зустрічі її щасливого кохання, на цьому подвір’ї вони вирішили, що дадуть сину ім’я Ярослава, на честь Князя-будівничого Дива на київських горах.
– Тут гарно! Розкажи мені про це місце все що знаєш, мамо. Тільки – все-все-все! – голубі оченята Ярослава горіли цікавістю.
Зручно влаштувавшись під старим каштаном у залитому сонцем подвір’ї, вона зрозуміла, що це безпосереднє «все-все» нелегко буде пояснити її малому допитливому розумнику. За всього свідомого і дорослого життя вчити і пояснювати то був її поклик і доля. Але як багато речей вона не могла пояснити сама собі! Можливо свята земля храму знову, як і багато років тому, допоможе знайти відверті і правильні слова… Була кращою студенткою курсу, любила і знала історію держави, блискуче захистила наукову роботу. І тим важче було залишити свою країну і їхати поза світи у пошуках кращої долі. Усвідомлення того, що це один з тих уроків який вона буде «читати» с в о є м у сину, наповнювало її зсередини теплом і впевненістю, що все було недарма.
«Історія наша, Давньоруської держави Київської Русі сягає корінням у сиву глибину віків, у перше тисячоліття. У часи коли у світі владарювали могутні Держави-імперії, а Великий Шовковий Шлях проходив ниткою з прянощів і шовкових барв через іранські землі аж до Європи. Візантія, заснована Імператором Костянтином, чи як іменували її на Русі – Грецька держава була найсильнішою державою в світі, та визначала розвиток країн Європи та багатьох країн Сходу. Не лише військовою силою та ідеологічним, культурним впливом поширювала вона свою владу на світ. Вже в ті часи існували спеціальні служби в Грецькій країні, в лавах яких розумні, освічені, хитрі, вправні слуги своєї держави – дипломати, що володіли багатьма мовами своїх сусідів, сприяли зміцненню могутності Візантії. Часто в спадок від однієї імперії до іншої як спосіб вести державні справи, переходили інтриганство, лукавство, обман. Віками точилось суперництво та боротьба Візантії з Західною Римською імперією, арабськими, турецькими, кавказькими державами, коли мечем, а коли словом і умілою дипломатією. Не лишився осторонь впливу зовнішньої політики Імперії і слов’янський світ – Київська Русь. У 989-90 роках Князь Володимир приніс із Візантії християнство, слідом за Болгарією та сербськими князівствами. З утвердженням віри православної зміцнились зв’язки слов’янського світу та Візантії: культурні, економічні, державні. Поширилась писемність, і церковні служителі від Візантії часто виконували крім духовного обов’язку і таємні настанови своїх імператорів. Світ ставав більш складним та розмаїтим на постійному перетині історичних, політичних, культурних і торгових шляхів. Русичі до того часу вже відкрили для себе далекі країни – торгували на візантійських ринках хутром, медом, зерном, везли додому зброю, прикраси, вино, складали договори про торгівлю з греками, просили приймати їх з повагою. А як не слухали їх – говорили мечі за них. Ще до часів владарювання Ярослава уряд Візантії рахувався з сильною країною часів князів Олега, Аскольда, Ігоря, Ольги, Володимира Святославовича, за правління яких Візантія знала походи Русі на греків, напади сильних флотів, важкі перемовини.
Продовжилась і утвердилась славетна історія розквіту Київської Русі за часів правління Ярослава Мудрого (978-1054). Син Володимира Святославовича і полоцької княжни Рогнеди, князь ростовський, новгородський, і великий київський волів миру і рівних відносин з Візантією. Ярославове блискуче і мудре правління залишило по собі Диво златоверхе, Софію, на пагорбах Києва та пам’ять людську про ім’я славетне. Одружившись зі шведською принцесою Інгігердою, Ярослав склав союз з королем Олафом Шведським, через династичний шлюб запобіг можливих в майбутньому агресивних дій з боку Олафа та його союзників. В тривожні часи, на зламі Х –ХІ століть, такі шлюби були чи не єдиним законним засобом забезпечити спокійну міжнародну торгівлю і безпеку своїх земель. Певного роду превентивна дипломатія тих часів. Одружившись з Інгігердою, яка пізніше взяла християнське ім’я Ірина, Ярослав перетворив Ладожські землі в своєрідну буферну зону між Руссю і Скандинавією. Деякі дослідники вважають, що період з 1018 року до середини 1020-х років в цілому характеризується посиленням русько-шведських та русько-датських зв’язків, обумовленим бажанням Ярослава створити антипольську коаліцію у боротьбі за київський престол. І сватання Ярослава до дочки Олафа Шведського і подальше одруження треба розглядати саме під таким кутом. Ярослав, в слідуванні традиції династичних шлюбів, повторів шлях свого батька – царівна, дочка болгарського царя Петра, що вийшла заміж за Володимира Святого, була сестрою грецьких імператорів. Пізніше володарі держав чужоземних самі прагнули бути у родинних зв’язках з великим князем Русі – кровний зв’язок з Ярославом означав і зв’язок з Візантійською Імперією. Так син Всеволод одружився з грецькою царівною, дочкою Костянтина Мономаха, сестра Ярослава Марія вийшла заміж за Казимира польського, онучка великого князя Євпраксія за германського імператора Генріха VІ. Не знаходимо жодних згадок у Нестора літописця про дочок Ярослава, але відомо нам з чужинських літописів тих часів, що слава про красу, чесноти, освіченість трьох дочок Ярославових лунала світом. Золотокоса Анна знала історію і мови, була цілителькою, вишивала шовком-золотом. Шлюб з дочкою «руського Карла Великого», як іноді називали сучасники Ярослава, сприяв утвердженню влади і міжнародного авторитета французького короля Генріха І, забезпечивши підтримку сильної і впливової держави. На той час Франція була ще слабкою і бідною державою, такі союзницькі зв’язки стали серйозним поштовхом для розвитку. Сьогодні бронзова і скульптура Анни Ярославівни у французькому місті Санліс нагадує вдячним сучасникам про слов’янську княжу кров, що продовжила велику історію. Єлизавета, друга дочка, стала дружиною Гаральда, Принца Норвежського, який кохав її глибоко та ніжно, й бажаючи бути гідним її прихильності, життя своє присвятив блискучим звитягам на її честь. Що до численних поселень руського люду на лівому боці Дунаю, то знаємо, що вони нащадки тих, хто заселив ці землі після шлюбу третьої дочки Ярослава, Анастасії, з Королем Угорським, Андрієм І. Так, укладаючи династичні шлюби і вливаючи руську кров у європейські монарші династії, Ярослав Мудрий забезпечувава дієвим і, чи не єдино можливим на той час, мирним шляхом спокій, безпеку та процвітання могутньої Київської Русі.
Але в ті далекі жорстокі часи не єдиним порозумінням і союзами велися державні справи. Історія життя Ярослава не була безхмарною, як небо над Софією у літній день. Бунтівний син Володимира, Ярослав – на князівстві у Новгороді у 1014 році відмовився сплачувати данину батьку, і пішов на нього війною, скликавши у Швеції інородців проти батька. Невідомо як би склалась історія, як би раптова смерть Володимира не завадила цій війні. Ймовірно, все подальше життя і правління Ярослава відповідно до благочинних настанов Володимира було спробою спокути вину неслухняного сина перед рідним батьком своїм. В кінці славетного життя закликав він дітей своїх бути розсудливими і уникати розбрату, через який пережив сам. «Кожний розлад між вами, згубний для вас, знищить славу і велич Держави, засновану щасливими трудами наших батьків і дідів. Мир і згода ваші ствердять її міць…» Про братовбивчу війну Ярослав говорив дітям, пам’ятаючи брата свого Святополка, в народі Окаянного, який вбив рідних братів Бориса і Гліба та Святослава Древлянського Київського престолу прагнучи. Пам’ятав він як стояли вони 1016 року з Святополком один проти одного на різних берегах Дніпра у битві за Київ: Ярослав з новгородцями і варягами, Святополк з киянами та печенігами. Як ворони злітались чужинці з польських земель на братовбивчу війну розраховуючи, земель руських бажаючи. Правити своєю Польщею Болеслав Хоробрий жадав в граді веселому і багатому Києві, посольства з нього в Східну і Західну Імперії посилаючи. Пам’ятав Ярослав і як безславно загинув Святополк, з чужинцями у карколомні союзи вступивши. Доля та труди Ярослава Мудрого повернули йому престол Київський, але він мав продовжити боротьбу з іншими родичами. Племінника свого, князя Брячислава, покарав за непослух та пограбований Новгород, але виявив милість, примирившись з ним, Вітебськ та Усвят у правління надавши. В 1023 довелося Ярославу битися з братом своїм Мстиславом, князем Тмутараканським, під містечком Листвен, біля Чернігова. Мстислав пішов на брата с касогами та покликав на допомогу хазар, Ярослав же скликав варягів. Треба зазначити, що у практиці міжусобних конфліктів тих часів було поширено звати чужинців з інших земель. І лише за далекоглядного правління Ярослава Мудрого відбулася національна еволюція Русі. Відтоді варяги мали слабкий вплив, обмежений участю лише у колі військової дружини. Розуміючи важливість самостійної побудови внутрішньої і зовнішньої політики, що могла б гарантувати цілісність території і безпеку, державні мужі тепер рекрутувалися здебільшого з місцевого люду, а у пам’яті народу залишились: Костянтин, син Добрині, Вишата, Іван Творимирич… Мстислав переміг в тій битві, але не відмовився від воєн з братом, виявив благородство і розсудливість: два брати з’їхались у міста Городець під Києвом, уклали щирий союз і поділили Державу. Ярослав залишився у Києві і правив заходом, Мстислав обрав столицею Чернігів і володарював на сході. Мудрим і виваженим рішенням двох братів землі, що їх шматували братовбивчі війни і зовнішні вороги, заспокоїлись. Злагоджено володарюючи брати вибороли землі між Чудським озером і Балтикою, у 1030-1031 Червенські міста у Польщі, місто Болеслав і землі між Сяном і Бугом у 1018 році. Переможні битви змусили вже тоді визнати навколишній світ велич Руської держави на міжнародному рівні.
Після раптової смерті Мстислава в 1036 році Ярослав залишився до останніх днів своїх єдиним володарем земель руських, окрім полоцького князівства. Завдячуючи своїй далекоглядній і розкладницькій політиці, Ярослав став монархом всієї Русі і правив від берегів моря Балтійського до Азії, Угорщини та Дакії. Весь свій дипломатичний талант він узявся використати, насамперед, для зміцнення своєї влади. Наступні роки ознаменувались успішними походами проти литовських та фінських племен. У 1043 році під проводом сина свого Володимира здійснив морський похід на Візантію, щоб помститися за ображених і вбитих греками у Царграді руських купців. Можливо, це був перший прецедент спроби захисту своїх «громадян» за кордоном держави, що являє собою одну з найважливіших функцій дипломатії… Юний та гарячий Володимир Ярославович надісланим Імператором послам грецьким, що просили не руйнувати миру через таку «маловажну» причину, відмовив високомірно. Похід його був невдалим, але налякав і вразив греків тим, що ображені русини вимагали і не знайшли в ньому правосуддя. Через три роки Ярослав укладє мир з Візантією, осліплені полонені повернулись в Київ, і в утвердження перемир’я грецький імператор Костянтин віддає дочку свою за сина Всеволода Ярославовича.
Але більше ніж надбаннями нових земель, увіковічив своє ім’я Ярослав Мудрий справами внутрішнього укладу життя державного. Розуміючи важливість столиці як владного і представницького центру держави, Князь приділяє багато уваги розбудові й возвеличенню стольного Києва: насипає нові оборонні вали, будує Золоті Ворота, Лядську браму, монастирі Св. Ірини і Св. Георгія, карбує власну срібну монету, організовує школи, продовжуючи справу батька, віддає у книжне вчення дітей старост і попів. Будучі людиною освіченою любить бесіди з «книжними» мужами. Збирає славетну бібліотеку, у якій зберігаються книги перекладенні і переписані грецькими майстрами. У 1037році, на честь блискучої перемоги у кривавій битві з печенігами в Києві, запрошені Великім князем Ярославом грецькі будівничі і зодчі збудували храм Софії, що його заклав ще батько Ярослава Володимир, хреститель Русі. Величні купола, що здіймались над Київськими землями маніфестували появу на світовій арені могутньої християнської Русі, сприяли поширенню віри християнської, стали оплотом першої внутрішньої митрополії. Цінуючи мистецтво, Ярослав всіляко підтримував стосунки з греками, захоплювався їх культурними надбаннями. Фрески грецьких зодчих яскравими барвами бавили око прихожан храму, а піклуючись про задоволення для душі через звучання мелодійне, викликав, як свідчать літописи, хористів грецьких, щоб навчали руських церковників співу святому. Ярослав був людиною дуже набожною, чтив святе письмо, але зумів відокремити любов до бога і державні інтереси. Він бачив наміри греків, що передали нам віру і присилали пастирів, мати частину влади над Київською Руссю, через слово пастирське незаперечне. Через те, скликавши у 1051 році собор, велів йому поставити Митрополитом Іларіона, людину великого розуму і чеснот, про які свідчить написане ним «Слово про закон і благодать». Самостійно вирішити важливе державне питання, без традиційного втручання з боку Константинопольського Патріарха, означало зробити крок зухвалий для зовнішньої політики того часу. Династичні шлюби та свобода вибору напрямків взаємодії з впливовими сусідами означали, що зовнішньополітична діяльність Русі ставала багатовекторною, орієнтованою і на інші держави світу, а не тільки на центр, Візантію, як це було до попередників Ярослава.
Лунала слава Київської держави по всьому світу. Захисту і притулку при славетному дворі Ярослава прагнули князі і государі у вигнанні та ображені. Так Олаф Святий Норвезький, залишений без трону вимагав захисту руського. З приязню і почестями приймав Ярослав Мудрий його малолітнього сина Магнуса, що потім царював в Скандинавії, та дітей Короля Англійського, Едмунда, вигнаних Канутом, Андрія, принца Угорського, разом з братом Левентою, та багатьох інших – всі вони шукали безпеки та захисту, що їх давав двір Ярославів. Взагалі, Ярослав ввійшов в історію більше як будівничий, ніж як завойовник. Лишався мужнім і хоробрим, хоч і не завжди перемагав. Жорстоко карав непокірних, але вмів прощати і надавати вольності тим, хто вірою і правдою служив Державі – був гнучким і далекоглядним державним мужем у справах міжнародних. Не надбав зброєю нових земель, але зумів повернути втрачене в бідах братовбивчих воєн, «заспокоїв батьківщину і любив народ свій», змусив визнати славетну Київську Русь у світі…»
Бузкові сутінки обійняли древні стіни Софії Київської, місто дихало з полегшенням після пережитого дня. Перед очима малого Ярослава проносились коні з вершниками у відблисках пожарищ і здавалося, що гул міста за муром монастиря – то гул орди печенігів. Служник замикав музей, був час збиратися додому, а йому так кортіло глянути хоч краєчком ока на мармуровий саркофаг Великого Ярослава. Вона пообіцяла сину обов’язково прийти сюди знову, щоб він міг «все-все-все» побачити. Але наступного разу, коли вона повернеться з закордону…
Травнева ніч без сну не залишила у неї жодних сумнівів. На ранньому рейсі переповненого літака залишилось одне пусте місце – можливо хтось спізнився в аеропорт, а можливо хтось встиг просто змінити життя. Просто знову почути крізь глибину століть поклик далекої історичної пам’яті боротися за своє щастя вдома, на своїй рідні землі, буди мудрим і далекоглядним, приймаючи виклики часу. Народжувати і виховувати дітей, бути з ними поруч, довіряти своїй державі, долаючи з нею разом труднощі і відчувати силу утвердження в новому і розмаїтому світі.