У м. Бровари проведено наукову конференцію до 100-річчя Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету. Вшановано пам’ять Григорія Чупринки, члена ВУЦПК.
Грабовецький Олег,
Дипломатична академія України
при МЗС України, 1 курс, 4 група
Дипломатія Київської Русі періоду князювання Ярослава Мудрого в драматичній поемі Івана Кочерги «Ярослав Мудрий»
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
Про Ярослава Мудрого багато написано в історичних документах, працях, художніх творах. За його владарювання Київська Русь стала загальновизнаною й широковідомою в тогочасному світі: вона вела впорядковане внутрішнє життя, торгівлю із зовнішнім світом, захищалася від набігів навколишніх ворогів і здійснювала свою експансію. Ярослава не дарма назвали Мудрим, і часто зверталися до його спадщини як на етапах розбудови країни, так і в тяжкі моменти її історії. Ось і Іван Кочерга написав свою драматичну поему «Ярослав Мудрий» у 1944 році, коли українська земля була остаточно звільнена від фашистських орд. Хоча цей твір створений на основі історичних джерел, все ж таки він є художнім зображенням складної й героїчної дійсності початку ХІ століття. В поемі автор охоплює події 1030-1036 років із вкрапленнями 1039 і 1044. У творі три сюжетні лінії: Ярослав – Інгігерда (відносини з варягами), Ярослав – Микита (стосунки з Новгородом, новими землями) і Ярослав – Журейко (стосунки з простим народом). Завдання князя полягало як в укріпленні внутрішнього ладу Руської землі, яка в ті часи простягалася «від Києва до Ладоги», так і в розширенні й захисті її кордонів.
Загальновідомо, що зовнішню політику здійснює солдат або дипломат (купець). Через усю поему проходять згадки про численні битви й походи Ярослава: «Бо скоро князь повернеться із Чуді, / Де воював і города воздвиг», «А я ж весь вік воджу в походи рать…», «Я ж все життя не відаю спокою, / В трудах і битвах їжджу по Русі…» У ті часи потрібно було постійно воювати, щоб «Русь була міцна». Також він постає і як захисник своєї землі, в борні має захищати Київ від орд печенігів: «Так, королево, знов війна священна! / Встає полків залізная стіна, / Щоб нашу Русь од хижаків південних / Оборонить і знищить їх до пня… / То не дамо ж гнізда свого в обиду, / Вперед, на бій за землю нашу рідну, / За Київ наш, державний і святий!» Відзначимо, що після зазнаної поразки під стінами Києва в 1036 році печеніги вже більше не нападали на Русь, відійшли назад у степ і з часом були поглинені половцями. Здійснював Ярослав походи й на захід, у землі польські, під час яких повернув назад у Русь галицькі міста («Червенські гради»), котрі Польща загарбала собі в часи міжусобних війн руських князів.
Ярослав у душі підтримує думку народу про необхідність самим керувати на власній землі, без зовнішніх втручань: «Досить! Годі! / Доволі вже цих ярлів без землі / Пройшли часи Едмунда і варягів, / Які на Русь по золото плили», але в час виникнення суперечки між Журейком і Турвальдом, який убив брата слов’янської дівчини, князь хоч і готовий його покарати й показати «правду-меч», та все ж дослухається до слів меншої дочки Єлизавети, зважає на заборону смертної кари й здоровий державний глузд і відмовляється від убивства чужоземця.
Не зважаючи на часті воєнні походи, багато доклався Ярослав і до мирної розбудови стосунків зі своїми сусідами. Так для замирення із варягами й укріплення північних кордонів держави Руської він узяв шлюб із дочкою норвезького короля Ольгерда (Олафа) – Інгігердою, яка стала його дружиною в Новгороді. Відзначимо, що після позбавлення Олафа влади і його вигнання з країни київський князь прихистив родича в Києві. Кілька років провів у стольному граді, навчаючись лицарського мистецтва, варяг Гаральд – спадкоємець норвезького престолу, який згодом заснував і майбутню столицю Норвегії – місто Осло. Він захотів узяти собі за дружину меншу дочку Ярослава і тому погодився на вимогу князя здійснити багато подвигів і завоювань, оскільки «…князю руському негоже віддавати / Свою дочку бездольному пірату…» Цікавою для формування уявлення про стосунки між Руссю й Норвегією є сцена зустрічі Гаральда в Києві після його повернення з походів: «Тебе ж, Гаральде, щиро я вітаю, / Як родича і мирного посла. / Тому, хто руську правду поважає, / Завжди у нас і шана, і хвала». – «Великий конунг, честь тобі і слава. / Норвегія шанує Ярослава».
Ми можемо з упевненістю сказати, що київський князь приймав у себе іноземних послів. Іван Кочерга красиво пише: «Про це в краях повідайте своїх, / О ви, посли сусіднього кордону Угорської і Лядської держав, / Що твердо тут тримає оборону / Європи сторож – Руський Ярослав».
Для налагодження стосунків із європейськими країнами цей «тесть Європи» віддає своїх дочок заміж у інші країни: Єлизавету за норвезького короля Гарольда: «І будеш з ним в Норвегії сидіти, / Полотна прясти й колисати діти!»; Анну – у Францію за короля Генріха: «Адже мене король французький свата. / І як на це погодиться наш тато, / То доведеться їхати в Париж!» У своєму творі Іван Кочерга нічого не говорить про інших дітей і родичів Київського князя, які теж поріднилися з європейськими вельможами. Тому справді слушною здається думка, що там, де Петро рубав вікно в Європу, для Ярослава вже давно були широко відкриті двері. Менша його дочка Єлизавета не дуже хоче покидати Київ, бо «Хто вип’є раз Дніпрової води, / Тому ніколи Київ не забути…» Погодьтеся, цікава думка, яка перекликається зі словами сучасного класика: «Небо над Дніпром – хто без тебе я?» Ярославу Мудрому теж тяжко відпускати дочок із дому, проте «Хоч доньку жаль, але пильнуй державу». Як тут не згадати «Енеїду» Івана Котляревського, в якій автор вустами Евріала заповідає майбутнім поколінням: «Де общеє добро в упадку – / забудь отця, забудь і матку – / лети повинність ісправлять». Разом з цим Ярослав думає і про продовження влади в Руській державі після себе й вирішує не залишати Єлизавету з Гарольдом у Києві, бо «Що тут робить?.. Віддать дочку кохану / В далекий край? О, ні, це гірше смерті… / Лишити тут з Гаральдом? Знову ні! / Це значить дати зброю Інгігерді…» й закласти джерело майбутнього заколоту проти себе. Маємо приклад справді державницького підходу до майбутнього рідного краю.
Не залишав Ярослав без уваги й нові завойовані землі. Щоб посилити владу в Новгороді, руський правитель відправляє туди свого сина князем: «А щоб закон і правду вам блюсти, / Для цього сина князем посилаю / Я в Новгород, щоб вірно вам служив, / Як власний князь, а не посол чужий». До того часу в Новгороді перебувала велика наймана армія вікінгів. Також для укріплення північних кордонів Ярослав Мудрий після підкорення прибалтійських племен заснував там місто Юр’єв (тепер Тарту) « … час подумать і про Юр’єв, / Що я оце на Чюді заснував». Це місто стало опорою Гардарики (Русі) в північних землях, посилило її присутність і вплив.
Варто згадати й прийняте князем рішення «Поставити на Росі города, / щоб степова спинилася орда…». Саме так у 1032 році постали Канів, Корсунь і моє рідне місто Біла Церква (Юр’єв, Георгів, Гюргев, Юргев).
Серед зовнішньополітичної діяльності Ярослава Мудрого також слід відзначити, що за його правління Русь досягла своєї економічної й політичної могутності, стала культурною й багатою, хоч і далекою для Європи, державою. Цьому значно сприяло й укріплення християнства, і як говорять давньоруські документи, за Ярослава «почала віра християнська множитися і ширитися». Подібно до Константинополя, в Києві з’явився собор Святої Софії, була закладена Києво-Печерська Лавра. Коли до «Матері городів руських» приїхали французькі свати, то дуже чудувалися й захоплювалися Золотими Воротами. В Києві писалися й переписувалися книги («Готово п’ять книжок, великий княже: / «Златая цепь», слова святих отців, / Козьми Індикоплова мандрування. Ця книга дуже рідка й дорога, / Діянія Дігеніса Акріта / І «Шестоднєв» болгарського попа»), була заснована перша бібліотека. У рік смерті Ярослава Мудрого відбувся розкол церкви на Католицьку й Православну, і завдяки своїй силі й визнанню Русь стала однією з опор православ’я, а Київ – другим Єрусалимом.
Ярослав не був ідеальною людиною – він теж мав свої вади. Проте нам варто орієнтуватися на досягнуте під час його правління зміцнення Русі, як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Багато в чому постать Ярослава Мудрого в поемі зображена суперечливо – він хотів мирного існування й об’єднання Русі, і в той же час був змушений воювати. Словами автора він каже: «Але якби я тільки будував… / А то ж ніколи не складав я зброї / І, як Ізраїль, цеглу на стінах / Я клав міцну, але з мечем в руках». Трагедія київського князя-будівничого у творі Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» полягає в тому, що він був змушений воювати, а не будувати, проте ця трагедія – оптимістична, оскільки глава держави не впав у відчай, а здійснював поступове будівництво. Критики відзначають таку ваду драматичної поеми «Ярослав Мудрий», як щасливе розв’язання всіх конфліктів Ярославом. На мою думку, саме цього й повинен прагнути державний діяч сучасного й майбутнього як у внутрішній, так і зовнішній політиці.
p